Як створювати графічну прозу. Рецепт Ігоря Баранько.

  Інтерв'ю Comicsoda з Ігорем Баранько, автором «Максим Оса. Людина з того світу», «Орда» та інших графічних історій.
  Comicsoda: — Ти є визнаним автором графічної прози в Україні. Скільки романів графічний прози з під твого пера видано? Я нарахував 13.
  Ігор Баранько: — Зараз порахую. Закінчених історій взагалі то всього 6. Але оскільки видавці люблять розбивати історії на частини, томи, глави й так далі — тобто якщо вважати за кількістю книжок і альбомів — тоді так, більше буде. Я порахував тільки офіційно видані на сьогодні.
  «L'Empereur — Océan» (3 тома) з 2003 до 2012.
  «Exterminateur 17 — La trilogie d'Ellis» (3 тома) з 2003 до 2008.
  «La Danse du temps» (3 тома) з 2005 до 2011.
  «Maxym Osa» (1 том) у 2008.
  «Les Princesses Égyptiennes» (2 тома) з 2010 по 2011.
  «Skaggy the Lost» (2 тома) з 2002 до 2003).

  CS: — Запитаю в тебе про деякі професійні аспекти. На що варто звертати увагу автору, коли в нього з’являється цікава ідея, і він думає що непоганий вийде з цієї ідей сценарій? Чи все так просто, цікава ідея — цікавий сценарій?
  І. Б.: — Окрім, власне, ідеї дуже важливі персонажі, деталі й діалоги. Ну й уміння розповідати. Ну, тобто, просте пояснення: усі стикалися з людьми, які уміють розповісти дріб’язкову історію настільки захопливо, дотепно, прямо не наслухаєшся. І навпаки: цікава подія може знудить і всіх приспати. Тобто — є цікавий оповідач, і нецікавий.
  Тут те ж саме. Нудні й безглузді діалоги можуть убити найцікавішу ідею. Жодні персонажі тоді, щоб вони там за сюжетом не робили, не викликають жодних почуттів. Співпереживання немає — приходить позіхання й повна байдужість до того, що там цей дурень намалював.
  Ну ось, наприклад, кіно. Немає зараз такої людини, яка не дивилася б і не любила б кіно, тому на цьому прикладі пояснювати завжди легше. Уміння малювати я порівняв би з грою акторів. Так само, як цікавий сценарій можуть погубити бездарні актори, кострубатий і нудний малюнок просто вбиває цікавість до змісту. Принаймні в мене зазвичай так.

  CS: — Як перевірити автору свою ідею чи вона досить цікава для втілення?
  І. Б.: — А ніяк. Твоя особиста думка найважливіша. Якщо ти в ній не упевнений — можна запитати знайомих, думку яких ти поважаєш. 
  Але найголовніше — пам’ятати про те, що який би геніальний проект ти не придумав, обов’язково знайдуться «великі поціновувачи», які скажуть що щось вони не фіга не зрозуміли й це якесь лайно. 
  І яке б натуральне лайно ти не зробив — знайдуться люди, які щось у тому побачать, переймуться й похвалять тебе. Прикладів і того й іншого навкруги повно, по цьому чужу думку, зазвичай, цікаво дізнатись, але, головне — ця думка твоя власна.
  Комікс — це твій особистий світ який ти створюєш для себе, якщо він комусь ще подобається — це приємна новина, але не більше.
  І до речі саме тепер, коли в Україні графічної прози, як такого бізнесу немає, комерційними ці проекти можна назвати ну дуже умовно, і ніхто тобі не говорить, що знає, як належить це робити — от же це чудовий час, що б зробити щось і діставати від цього задоволення. Якщо ж ти налаштований на величезне бабло — займись чимось іншим, не мороч голову. Ну або намагайся влаштуватися в тих країнах, де це дійсно прибутковий бізнес.
  Вийде — усіх потішиш.

  CS: — Ти є автор, котрий виступає у двох іпостасях, сценариста й художника. Чи є в такому поєднанні переваги чи вади?
  І. Б.: — Для мене — переваги, тому що мені подобається придумувати історії. Проте в цьому є свої незручності. Наприклад, коли фантазія входить у ступор і не приходить у голову нічого, що далі?
  Якщо ти на цьому заробляєш — це той неприємний момент, коли потрібно прожити якийсь період без грошей і чекати на натхнення.
  Якщо під рукою готовий сценарій — і при тому ще чужий — сиди собі й малюй, за історію не відповідаєш.

  CS: — Скажи ти пишеш закінчений літературний сценарій? Чи робиш ти розкадровку на всю історії на початку роботи?
  І. Б.: — Взагалі нічого не пишу. Малюю сторіборд, вигадую в голові відразу всі сцени.
  Мальовані історії потрібно бачити через сцени, а не через текст, все-таки вони ближче до кіно, а не до літератури по сприйняттю.
  Дуже рідко вигадую всьу розкадровку до початку малювання. У створенні мальованої історії дуже важлива і приємна імпровізація. Звичайні 15–20 перших сторінок розкадровки достатньо, що б визначитися з темпом і стилем історії, потім по ходу малюєш розкадровку далі. Коли герої розвиваються в тебе в голові, вони вже самі починають вирішувати, що їм далі робити. Але добре б, зазвичай, мати в голові уявлення, хоч, би приблизно, чим усі ці події можуть закінчиться. Тому що бувають ступори.
  А ще є чудова розвага. Береш папір і думаєш, кого б тобі хотілося зараз намалювати? Абсолютно відв’язний. Ну, припустимо, двоголову голу дівчину з хвостом. О.K, малюєш. А що вона робить? Припустимо, читає книгу письменника. О.К. Обводиш її рамочкою — ось тобі перший кадр.
  А що вона може робити потім? І так далі. І ось з’являється мальована історія. Розумієте це абсолютне не фахове неподобство, і ви не повинні робити таке, якщо у вас серйозне замовлення з термінами і грошима.
  Але просто заради розваги — і заради тренування фантазії уміння імпровізувати — чудове зайняття. Більшість моїх коротких сюрних історій саме так зроблено. Деякі вважають, що це краща частина того, що я взагалі зробив.

  CS: — Що робити, якщо важко почати малювати історію? Чи є в тебе проблема початку історії? Як ти з цім справляєшся?
  І. Б.: — Ні, є таке захоплююче відчуття пригоди.
Починаючи історію, ти, як би входиш у якийсь особливий світ своїх героїв, у якому частина твоєї свідомості перебуває пристойний шматок часу.
  Дуже часто перші сторінки я кілька разів перероблюю, не йде або мені щось не подобається.
  А ще є хитрість — малюєш олівцем декілька сторінок і розпочинаєш не з першої сторінки або не з першого кадру, а з другого або третього. Такі хитрощі свідомості трохи полегшують жах від входження в невідоме.

  CS: — Чи є в тебе проблема коли ти зупиняєшся на 10-и сторінках, 20-и сторінках чи під кінець мальованої історії і не можеш закінчити? Як ти з тим борешся?
  І. Б.: — Зазвичай немає. Бувало пару разів що ти дивишся що вийшло на 20-ти сторінках і тобі не подобається. Незрозуміло чому, але не пре. Це до речі ознака непрофесіоналізму. І це прекрасно. У професіоналів усе схоплено наперед, а історія має бути живою.
  Але ось замовники зазвичай не дуже радіють таким ситуаціям, так.
  Тоді ходиш навкруги й думаєш, чому не йде. Історія подає сигнал свідомості — у мені щось не так, це збій. Іноді досить перемальовувати пару кадрів і все залагоджується. Іноді треба пере-придумати історію.
  Історія повинна жити своїм життям, якщо момент коли ти сідаєш малювати це — не радість і не тихе щастя, а похмура каторга — викинь нахєр цю історію.
  Графічні новели дані нам зверху для щастя.

  CS: — У спільноти виникло питати про оригінали робіт, чи продаєш ти їх? Чи видавці закордонні вимагають передавати їм оригінали?
  І. Б.: — За всіма прийнятими правилами оригінали належать авторові. Замовник купує тільки ексклюзивне право їх друкувати. Виняток може бути, але це обговорюється заздалегідь. Якщо замовник хоче оригинали, нехай їх окремо купує. Чи більше платить посторінково. Чи якщо він ваш друг, ви можете їх йому подарувати. Але за правилами вони ваші.

  CS: — Зараз у графічній прозі намітилась тенденція до збільшення обсягів твору. Колишні 46 сторінок вже не є нормою. Твоє ставлення до цього?
  І. Б.: — Дуже позитивне. Раніше це робилося у Франціях, тому що це було вигідно — історію по частинах продати вигідно.
  Чому альбоми були по 46 сторінок? Тому що менше було б уже смішно, товщина обкладинки була б більше, ніж власне товщина самої книги усередині.
  Через це купуючи БД, мене не залишало легке почуття що мене кидають. Мені, здається, тримати в руках величезну і прекрасну книгу приємніше, ніж збирати ці понтово видані шматки однієї історії. Але тут смаки різняться.

  CS: — Скажи свою думку щодо того, коли історія розділюєтся видавцем на декілька томів. Наприклад, на два, три, чи чотири томи і при цьому все ще з одним довгим сюжетом. А не скажімо серія з декількох томів із закінченими сюжетами, об’єднаними однім персонажем.
  І. Б.: — От як раз про це я говорив питанням раніше.
Короткі закінчені новели, видані окремо, логічніше чим розбивання на дрібні шматочки великої історії.
Але втім, нашої думки французькі видавці не запитують. У них і свого немає. Це вирішує тенденції ринку, вони тільки під нього підлаштовуються.

  CS: — Твоє відношення до поновлення видавництвом Кастерман (Casterman) своєї старої серії авторства Уго Пратта (Hugo Pratt), Корто Мальтезе (Corto Maltese)?
  І. Б.: — Чесно кажучи, не бачив ще. Я взагалі нічого французького давно не бачив.
  Взагалі складно уявити собі Корто Мальтезе без Уго Пратта. Там атмосфера специфічна. Але бувають удачі й у таких сіквелах теж. Якщо чуваки талановиті й розуміють Пратта, чом би й ні.

  CS: — Що ти можеш порадити авторам початківцям графічної прози, які вагаються й не знають, як почати втілювати свої історії? З чого почати?
  І. Б.: — От немає відповіді однозначної. В усіх по різному. Я коли побачив у дитинстві комікси — подумав, о, і я так хочу. І давай малювати.
  Графічна проза настільки різна, що для всіх немає одного універсального рецепту. Треба тільки, що б це захоплювало.
  Коротше, можу тільки сказати, як і раніше — береш папірець, береш олівець і перо, ну або ваком, або акварель, або що тобі подобається, і малюєш. Ось.
  CS: — Дякую за інтерв’ю.

  Зараз Ігор Баранько працює над графічним романом на основі індійського епосу «Махабхарата», перша книга якого вийде не раніше наступної весни.
Ігор Баранько Махабхарата
Махабхарата Ігор Баранько

Коментарі